Якби не було вчителя,
То не було, напевне,
Ні поета, ні мислителя,
Ні Шекспіра, ні Коперника.
І понині, напевне,
Якби
не було вчителя,
Невідкритими б залишилися
береги Америки
Ми живемо в
ХХІ столітті. І в цей час вже інакше сприймається школа, вчитель. Чому ж ніхто
не звертає увагу на клопітку роботу вчителя, не цінує її? Як повернути престиж
вчительської праці?
Я – Учитель і це визначає всю мою суть і все моє життя. Це зовсім інший
вимір часу – навчальними роками, семестрами, уроками, перервами, – і так уже тридцять років.... Це час, наповнений щоденною клопіткою працею, бо ти торкаєшся
найціннішого – людських душ. Вчитель допомагає навчатися тому, хто прийшов до
храму Науки. Своєю компетентністю і обізнаністю ти запалюєш вогники інтересу і
бажання пізнати щось нове.
Школа
– найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить – це
пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати і витрачати час на
порожнє, де кожен учень – це будівельник майбутнього, а значить всі жителі цієї
країни відповідають за майбутнє. Де весь час треба квапитися, де
весь час треба квапитися стати цікавим для людей, що оточують тебе, залишатися
цікавим завжди, дарувати тим, хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння, дізнаватися
про нове, квапитися не запізнитися. Тому в цій країні уживаються лише
найстійкіші, найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші,
найцікавіші і найдивніші люди. І називають їх Вчителями.
Але, щоб запалити, потрібно
горіти самому: запалюючись, захоплювати, запалювати і водночас самому сяяти.
Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем, потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш. Їх треба
знати. Вздовж і впоперек. Поважати і довіряти. Берегти «собори дитячих душ».
Вчитель допомагає своїм
вихованцям, направляє на шлях, підтримує у хвилини тривоги і розпачу, випускає
у великий світ.
Кожен вчитель шукає сьогодні
такі стежки до душ дітей, щоб завоювати у них довір’я і викликати інтерес до
самого простого процесу оволодіння знаннями і виховання у собі найкращих
людських рис.
Ось вже двадцять дев'тий рік я працюю в нашій, Горондівській школі. Це були
роки пошуків, роздумів, розчарувань, коливань, відкриттів, які перевернули все
моє життя. Сьогодні, упевнено ступаючи на дорогу педагогічного пошуку, розумію,
що потрібно багато чого ще зробити. Потрібно багато що знати в педагогіці,
треба освоювати нові програми, вивчати нову техніку, бо навчаю учнів
інформатиці…
Порівняно ще «молодий» шкільний навчальний
предмет, але без якого вже мої учні не зможуть обійтися в цьому інформаційному світі. Потрібно дуже багато
працювати над собою, щоб йти в ногу з
бурхливим розвитком інформаційних технологій в сучасному житті. І я вчуся.
Вчуся весь час і розумію, що вчительська праця дуже цінна, клопітка,
виснажлива. Але професія вчителя вічна, її ніхто не зможе замінити.
